Про культуру пам'яті

Сімдесят сім років тому над українським народом було скоєно злочин, і тільки чотири роки тому цей злочин було визнано на законодавчому рівні. На сьогоднішній день відкрито доступ до будь-якої інформації, пов’язаною з цією трагедією, але обмеженість та пережитки «влади рад» досі дозволяють окремим особам заперечувати факт геноциду. Трагедія Голодомору на сьогоднішній день – у нас самих, у його несприйнятті, неусвідомленні, запереченні.

 У школі я звикла ставитись дещо скептично до подібних заходів в силу підліткового максималізму – коли все, про що повчальним тоном розповідають дорослі не сприймається серйозно до кінця, або просто через нездатність думати про себе як про частину одного етнічного цілого (бо це приходить з віком та знаннями). І правду кажучи, цієї суботи я була у меморіалі жертвам голодомору вперше, хоча його відкрили ще два роки тому. Чи причиною тому була нехороша слава музею, пов’язана із його будівництвом, чи брак часу або ж елементарна лінь, сказати не можу, але факт лишаєтьс фактом: мої відвідини стали для мене новиною.

 Я не бачу сенсу переказувати перебіг подій цього заходу вшанування пам’яті, тому що з року в рік пам’ять вшановують однаково одні й ті ж самі люди. Колишні і теперішній президенти, представники церков і посольств, депутати і свідки голодоморів вкотре піднімають одну й ту саму проблему несприйняття, невизанння національної трагедії і відтак вкотре наголошують: не мовчімо, не забуваймо, борімося з невіглаством, будуймо вільну Україну.

 Багато хто до меморіалу не пішов, а проте сказав, що поставлять вдома свічку на вікні. Не пішов, бо не став вважати це за потрібне, мовляв, головне, що ти сам знаєш і сам пам’ятаєш.

 Моя родина не ставить свічку, так само як і не пішла на вшанування. Мої батьки не вважають це за потрібне. Тим не менш, вони не заперечують факту геноциду і не цькують мене за мою ініціативу.

 Мама переповідає розповіді своєї бабусі по батьковій лінії – родом з Чернігівської області. Каже, що про голод тридцятих років прабабуся розповідала мало, може, на старість почала-таки забувати ті жахіття, а може, просто занадто важко було згадувати. Але судячи з того, що вона інколи пригадувала, навряд чи у нашій родині була якась дивовижна історія порятунку, які люди зазвичай надсилають до періодичних видань. «Коли питали, то часто розповідала, як страшно було і як кота вбивали», – каже мама.

 Дідусь, вже мій, Голодомор пам’ятати не може, бо тоді ще не народився, зате післявоєнний голод пригадує досить ясно – йому було тоді шість років. Розповідає про млинці з бадилля і про те, що їхню родину (в якій було семеро дітей) тоді корова врятувала. Потім корову забрали. Дідусь розповідає, як вони за нею бігли, і плаче.

 Я до того, що наша пам’ять, наша історія живе не у свічках, що ми запалили або не запалили, і не у заходах, що ми відвідали і не у музеях, що ми збудували, а в наших серцях, і, що найголовніше – у наших батьках і прабатьках. Чи багато людей з тих, що прийшли на вшанування знають, як їхня родина пережила ці страшні часи, кому і чому вони мають бути вдячні тим, що взагалі з’явились на світ? Слухайте історію з вуст живих свідків, поки ще є час, і тоді у вас не виникатиме питань, чи справді був голод, чи був він геноцидом, як до цього ставитись і яку громадську позицію обрати.

 Поставте свічку, постійте з прапором, а як будете вдома – не полінуйтеся попрохати розповісти про те, що було до вас.